Пам’ятаєте експеримент із пацюками? Коли вони нескінченно натискали на важіль та стимулювали центр задоволення? Так ось, вбудовані в щурі голови електроди збуджували нейрони, які синтезують і виділяють дофамін, — вчені називають їх дофамінергічними. У житті ми теж постійно смикаємо ці нейрони, тільки функцію розряду струму виконують менш брутальні стимули – скажімо, фотографія привабливої колеги у Facebook або викладені на прилавку тістечка. Але що б не порушило дофамінергічні нервові клітини, після того, як це сталося, події розвиваються однаково.
Потривожений нейрон – назвемо його нейрон 1 – виділяє дофамін у вузьку щілину між собою та наступним нейроном (нейрон 2). Поверхня нейрона 2, яка звернена до цієї щілини, утикана всілякими виростами, схожими на дерева без листя, це рецептори. Їхня робота – ловити та утримувати речовини, що бовтаються у щілини між нейронами. Кожен рецептор може схопити лише одну речовину: форма його «гілок» підходить тільки для конкретного нейромедіатора, інші не втиснуться між ними або, навпаки, вивалюватимуться.
Якщо уважно вивчити поверхню нервових клітин, що знаходяться неподалік наших нейронів 1 і 2, виявиться, що рецептори до дофаміну є не на кожній. З клітин, на яких дофамінові рецептори є, можна скласти «доріжки», що ведуть з одного відділу мозку до іншого. Такі «доріжки» називають дофаміновими шляхами, і саме ними нейромедіатор подорожує всередині голови. Кліток, які виробляють дофамін, у нашому мозку відносно мало – трохи більше 600 тисяч, але дофаміновими «стежками» сигнал може дістатися дуже далеко. При цьому більшість головних шляхів дофаміну виходять із відносно невеликої ділянки мозку зі складною назвою «вентральна область покришки» – ми згадували про неї. Ця зона відноситься до системи заохочення, яка дарує нам приємні відчуття за ті чи інші дії, спонукаючи здійснювати їх ще й ще. Далі ми багато говоритимемо про неї.
Шляхи нейромедіатора всередині голови «протоптано» на десятки сантиметрів, хоча нерідко складаються з одного нейрона. Мозок економить на нейронах не з жадібності. При передачі від клітини до клітини цінний дофаміновий вантаж може легко загубитися, крім того, на перехоплення нейромедіатора рецепторами йде час. Тому кожен нейрон вирощує собі довжелезний відросток під назвою «аксон». Наприкінці аксона є невелике потовщення, де клітина зберігає запаси нейромедіаторів та інших корисних речовин, якими обмінюється із сусідами. Коли надходить сигнал «Додати дофаміну!», нейромедіатор, дбайливо складений на аксонному складі, відразу виділяється в щілину між нейронами. На це йдуть тисячні частки секунди – при тому, що склад може бути зовсім в іншому відділі мозку. Сам наказ про те, що потрібно терміново спустошити запаси нейромедіатора, досягає дофамінергічних нейронів чи не швидше: він поширюється аксонами у формі електричних імпульсів зі швидкістю до 120 м/с, тобто 432 км/год. Пасажирський поїзд їде вшестеро повільніше.
Добавить комментарий